Герої того дня 6 липня 1918 року. Лівий есер Яків Григорович Блюмкін і вбитий їм за рішенням його партії 101 рік тому граф Вільгельм фон Мірбах-Харф
6 липня 1918 року в Москві спалахнуло повстання лівих есерів. Називали їх ще «скіфами російської революції», за назвою відомого вірша Олександра Блока, який дуже симпатизував цій партії (і, до речі, саме в її газеті «Прапор праці» опублікував свою знамениту поему «Дванадцять»). Отже, 101 рік тому першопрестольну трусило повстання «скіфів». Ліберальна буржуазна преса, ще виходили в ті дні, зі зловтіхою спостерігала, як дві головні партії Жовтня пересварилися між собою і почали один в одного стріляти з гармат. І навіть потирала руки з приводу того, як круто більшовики «вибили» левоэсеров…
Але головне питання, який залишився від того дня: а чи була якась альтернатива тій радянської історії, яку ми знаємо з підручників? Можливо, в разі своєї перемоги «скіфи» створили іншу РРФСР, навіть іншої СРСР, кращий, ніж той, що нам відомий? Адже вони люто викривали більшовиків за негуманність, жорстокість, лютість, за розстріли (хоча в той період розстрілів було ще дуже мало, навіть колишній цар ще був живий в Єкатеринбурзі). Наприклад, напередодні заколоту, 4 липня, есери влаштували на Театральній площі в Москві демонстрацію, одним з головних гасел якої було «Геть смертну кару!» (а ще «Геть Мірбаха!»).
Так виглядала фатальна зустріч Блюмкіна і Мірбаха в радянському художньому фільмі «6 липня» (1968)
Лідер партії лівих есерів Марія Спиридонова. Ймовірно, якби повстання 6 липня здобуло перемогу, то ця жінка очолила б уряд Радянської Росії. Але чи надовго…
Євген Соколов. Листівка 1917 року з карикатурою на соціалістку-революціонерку
На жаль, уважне знайомство з текстами самих лівих есерів дає однозначну відповідь: нічого вони не створили, не збудували, не захистили. Не змогли б. Ніякої «більш гуманної» РРФСР у них не вийшло. Відомо, куди веде дорога, вимощена добрими намірами і благими побажаннями. Перемога лівих есерів у той день 101 рік тому означала б тільки одне: швидкий прихід в Москву і Пітер німецьких військ і тріумф білогвардійців… на руїнах знищеного Росії.
Засідання Раднаркому, початок 1918 року. Нарком юстиції лівий есер Ісаак Штейнберг — крайній зліва
Щоб упевнитися в цьому, можна, скажімо, перегорнути велику, в 300 з гаком сторінок, книгу колишнього левоэсеровского наркома юстиції Ісаака Штейнберга (1888-1957), з пафосом озаглавлену «Моральний образ революції». Випущена вона була в 1923 році в Берліні у видавництві «Скіфи». Оригінальний людина був цей 29-річний нарком, треба визнати!
Ісаак Штейнберг
Наприклад, він був віруючим юдеєм, знавцем Талмуда, якій була присвячена тема його магістерської дисертації «Поняття злочину в Талмуді» у Гейдельберзькому університеті. І він не приховував своєї релігійності навіть на засіданнях Радянського уряду. Міг піднятися під час засідання Раднаркому і незворушно заявити: «Вибачте, товариші, але я вас покину – мені треба помолитися». У суботніх засіданнях уряду нарком також не брав, дотримуючись релігійна заборона. Можна собі уявити, з яким виразом обличчя дивився на таку поведінку члена свого кабінету Володимир Ілліч…
У лютому 1918 року гострі дебати між більшовиками і левоэсерами спалахнули навколо декрету «Социалистическое отечество в опасности». Л. Троцький згадував: «Написаний мною проект — «Соціалістична вітчизна в небезпеці» — обговорювалося разом з лівими есерами. Ці останні, як новобранців інтернаціоналізму, зніяковіли заголовком відозви. Ленін, навпаки, дуже схвалив: «Відразу показує зміну нашого відношення до захисту вітчизни на 180 градусів. Так саме й треба!». Однак «захист вітчизни» ліві есери, нехай і з труднощами, але проковтнули. Хоча і скаржилися потім в своїй центральній газеті «Прапор праці»: «Той, хто з легкою душею сприймає слова про «соціалістичному батьківщині» – той «духом», внутрішньою сутністю своєю не соціаліст… Знову відновлюється розірваний було зачароване коло старої державності».
А от 8-й пункт декрету викликав у них категоричні заперечення, оскільки в ньому говорилося:
«Ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці злочину». Штейнберг: «Уряд оголосив тоді «соціалістична вітчизна в небезпеці»… Лише кращим і піднесеним почуттям трудових мас, тільки до найбільш тонким соціально-інтимним струнах повинен був апелювати маніфест, який прагнув повторити дні французького 93 роки. Бо маніфест адже кликав не до чого іншого, як до жертви, до подвигу, до утвердження життям і смертю великих слів жовтневої революції… І ось в цей самий час, у цей самий документ більшовиками були кинуті отруйні слова про смерть, про страту, про розстріли! Маніфест оголошував смертну кару в найширших розмірах… Всі дрімаючі в масовій людині інстинкти зла і розгнузданості, не переплавлені культурою, не облагороджені моральним піднесенням революції, зрідка проявлялися у фактах самосудів — були узаконені, випущені назовні, випущені зверху… Ми не помітили, що цими, спочатку вузькими, воротами до нас повернувся з своїми почуттями та знаряддями той же самий старий світ… Так смертна кара оселилася знову серед нас».
При обговоренні відозви Штейнберг заявив, що загроза розстрілами порушує високий пафос відозви». Ленін заперечив:
— Навпаки! Саме в цьому справжній революційний пафОс (він іронічно пересунув наголос) і полягає. Невже ж ви думаєте, що ми вийдемо переможцями без жорстокої революційного терору?
Штейнберг: «В кінці кінців я роздратовано вигукнув: «Навіщо тоді нам взагалі комісаріат юстиції? Давайте назвемо його чесно комісаріат соціального винищення, і справа з кінцем!» Особа Леніна раптом просвітліло, і він відповів: «Добре сказано… саме так і треба б його назвати… але ми не можемо сказати це прямо». «Після видання маніфесту про розстріли першою жертвою в Петроградської ЧК стали два великих авантюриста – чоловік і дружина. З цього почалася шалена смуга вбивств, з якої революція більше не виходила. Влада сподівалася на можливість організованого і розважливого застосування цієї заходи. Але поштовх, даний в цьому напрямку, вже більше не залежав від намірів».
У своїй книзі Штейнберг на багатьох сторінках підводить до головного висновку: «Там, де революція дійсно доходить до такого фатального роздоріжжя, що тільки є два виходи — або терор, або відступ, — там вона повинна для себе обрати останнє…»
Відступ! Тобто, називаючи речі своїми іменами, поразка. Ось саме до цього і призвела б радянську Росію перемога «високоморальних» лівих есерів в той липневий день 1918 року. Поразка перед кайзерівськими військами, які вступили б в Москву та Пітер, поразка перед білими. До речі, варто зауважити, що повстання ліві есери почали з вбивства німецького посла графа Мірбаха — такого роду бессудный розстріл не викликав у них ніякого неприйняття…
Так що історичний вибір, який стояв того дня, був, загалом-то, простий: готова революція здатися, заради збереження свого «морального ліка» піти на поразку? Більшовики вирішили, що ні, не готова, і зуміли силою зброї відстояти свій вибір. Левоэсеры ж самі вибрали поразку і здійснили його — але, на щастя, поразка не всієї революції, а тільки своє власне. І, мабуть, за своїми поняттями, зберегли в невинності і чистоті свій чистий, бездоганний моральний лик».
З чим їх або їхніх ідейних спадкоємців можна було б і привітати в 101-у річницю цієї події.
От тільки… де ж вони? 🙂
Джерело: http://yavtanke.org.ua/
