Довгий шлюб: авантюризм або співзалежність

5


«У нас з тобою немає нічого спільного! Ми не ходимо на виставки», — скаржуся я чоловікові. Він відривається від відеоролика про шліфовку дощок і зі стогоном закочує очі.
Нагадаю, що ми в шлюбі 17 років, народили 4 дітей і проходимо іпотечний коло вже вдруге. За довгі роки наші інтереси встигли змінитися кілька разів, характери випростались і знайшли алмазну твердість. Навіть політичні уподобання змінили спектр. А ми все ще живемо разом. Хоча набагато логічніше було б по мірі змін шукати нового партнера.
Захопився макраме — отримай в комплект альпініста. Зав’язуєте вузли, щупа мотузочки. Ідилія! Або, наприклад, опера. До нього повинні додаватися фагот. Ну або контрабас. По-перше, це красиво, по-друге, ідеальний реквізит для фотосесій. Читаєш любовні романи? Приймай власника трьох яток. Він так само зухвало брутальний і невблаганно владний, як більшість головних героїв. Барсетка, знову ж таки.
Я розуміла в 19 років? Що мій чоловік розумів в його 23? Ми нічого не розуміли, капали слиною від любові і вели себе, як два ідіота. Довелося дорослішати разом, один про одного висікаючи іскри. Без всякої жалості.
У нас обох немає позитивного сценарію щасливого шлюбу. Всі родини, які ми спостерігаємо поблизу, в тому числі батьківські, на еталон не тягнуть. Тому ми добре знаємо, як не треба, але нічого не знаємо про те, як треба. Йдемо в цьому похмурому лісі на дотик. Набиваємо гулі, ламаємо ноги. Накопичуємо образи, образи чіпляються за пеньок і заважають ходити. Сідаємо на пеньок, їмо пиріжок.
Коли ми познайомилися, я зовсім не вміла готувати. І не я одна. Просто чоловіки зазвичай не чекають якихось особливих кулінарних талантів (до сих пір не можу зрозуміти, чому). Готувати ми вчилися одночасно. Спочатку якісь прості речі, потім вже — захоплено читаючи книжки з кулінарії, закуповуючи спеції і хороші продукти. Приготувати недільний обід разом — одне з найбільших задоволень. Нагодувати голодного чоловіка — особливий кайф. Я люблю повалятись у вихідні і приповзти до сніданку, плавно переходить в обід. А потім поставити тісто і напекти пиріжків. Сидимо ось на пеньку, жуємо.
«Ходімо краще в кіно», — пропонує чоловік. Кіно теж наше захоплення, ми любимо все це вульгарне задоволення від спецефектів і хрускоту попкорну. Але я не хочу в кіно. Мені набагато більше подобається сентиментальна картинка, де ми тримаємося за руки і азартно щось обговорюємо, на задньому плані — Ейфелева вежа. На сьогоднішній день найбільш азартно ми обговорюємо витівки старшого дитини. В голові у чоловіка теж є картинка, де ми тримаємося за руки. Тільки не на виставці, а на дачі. Перекладаючи досочки і попиваючи пиво, утираем трудовий піт. На задньому плані — отгроханная лазня, альтанка для шашликів. Кілька років нашого життя ми витратили на поєднання наших подружніх фантазій. Але ні Ейфелева вежа в дачу, ні дача в Париж так і не увійшли.
Ми опинилися на тому етапі відносин, коли глобальні проблеми вирішені, а дрібниці перестали турбувати по-справжньому. Пора видихнути і почати жити. Зрозуміти б лише — як. Любовний дурман пройшов, діти підросли, економіка все так само економна. Ми раптово усвідомили, що наш шлюб — це добровільний союз. І уважно подивилися один на одного.
Це був самий страшний момент. У співзалежності швидкоплинної закоханості жити було краще і веселіше. Зчіпка жорсткіше, кровоносна система взагалі одна на двох. А тут стоять біля пенька тітонька і дядечко в районі 40 років, у кожного торбинка з печальками, на талії пиріжки красиво укладене. На задньому плані — загадкова серпанок МКАДа і труби ТЕЦ. Похмурі дорослі мовчать, думають всякі гидоти. Де курку по акції взяти, хто дітей завтра у школу відвозить. Ніякої співзалежності, змужніли, зміцніли. Поскучнели. Видихнули, взялися за руки. І почухали назустріч пригодам. Майже два десятки років минуло, ми змінилися, але нездоровий авантюризм раніше скріплює наші відносини.
«Ну їх, ці виставки, — бурчу я. — Бери відпустку, поїхали туди, не знаю куди!». «Давно там не були», — киває Ігор. Можливо, дорослий (пряний, але раціональний) авантюризм — те, що потрібно для балансу? Коли скакати по пікам емоцій немає вже ні сил, ні бажання, коли побут виїв дірки в мозку і нервовій системі, а азарт ще кипить під шкірою? Коли люди залишаються разом ще й тому, що їм, ну не знаю, — прикольно?