Сьогодні я пропоную вам зануритися в страшну атмосферу табір часів Гулагу, який добре зберігся до наших днів. Дивимося далі фотозвіт з Дніпровського табору і читаємо спогади одного з колишніх ув’язнених.
««Студебеккер» в’їжджає в глибоку й вузьку, стиснутую дуже крутими сопками долину. У підніжжя однієї з них ми помічаємо стару штольню з надбудовами, рейками і великий насипом — відвалом. Внизу бульдозер вже почав нівечити землю, перевертаючи всю зелень, коріння, кам’яні брили і залишаючи за собою широку чорну смугу. Незабаром перед нами виникає містечко з палаток та кількох великих дерев’яних будинків, але туди ми не їдемо, а звертаємо вправо і піднімаємося до вахти табору.
Вахта старенька, ворота відчинені навстіж, загородження з рідкої колючого дроту на хитких похилих обвітрених стовпах. Тільки вишка з кулеметом виглядає нової — білі стовпи і пахнуть хвоєю. Ми висаджуємося і без усяких церемоній заходимо в табір.» (П. Демант)
«Назву свою «Дніпровський» отримав по імені ключа — однієї з приток Нереги. Офіційно «Дніпровський» називається прииском, хоча основний відсоток його продукції дають рудні ділянки, де добувають олово. Велика зона табору розкинулася біля підніжжя дуже високою сопки. Між деякими старими бараками стоять довгі зелені намети, трохи вище біліють зруби нових будівель. За санчастиною кілька зеків у синіх спецівках копають значні ями під ізолятор. Їдальня розмістилася в полусгнившем, пішов у землю бараку. Нас поселили в другому бараці, розташованому над іншими, недалеко від старої вежі. Я влаштовуюся на наскрізних верхніх нарах, проти вікна. За вид звідси на гори зі скелястими вершинами, зелену долину і річку з водоспадик довелося б платити втридорога де-небудь у Швейцарії. Але тут ми отримуємо це задоволення безкоштовно, так, принаймні, здається. Ми ще не відаємо, що, всупереч загальноприйнятій табірного правилом, винагородою за нашу працю будуть баланда та черпак каші — все зароблене нами відбере управління Берегових таборів» (П. Демант)
Бур перфоратора. В проріз вставляли тверду коронку.
Теслярі робили бункер, естакаду, лотки, а наша бригада встановлювала мотори, механізми, транспортери. Всього ми запустили шість таких промприлад. По мірі пуску кожного на ньому залишалися працювати наші слюсарі — на головному двигуні, на насосі. Я був залишений на останньому приладі мотористом. (Ст. Пепеляєв)
Працювали у дві зміни, по 12 годин без вихідних. Обід приносили на роботу. Обід — це 0,5 літрів супу (води з чорною капустою), 200 грамів каші-вівсянки і 300 грамів хліба. Моя робота — включи барабан, стрічку і сиди дивись, щоб все крутилося так по стрічці йшла порода, і все. Але, буває, щось ламається — може порватися стрічка, застрягти камінь в бункері, відмовити насос або ще що. Тоді давай, давай! 10 днів днем, десять — вночі. Вдень, звичайно ж, легше. З нічної зміни поки дійдеш в зону, поки поснідаєш, та тільки заснеш — вже обід, ляжеш — перевірка, а тут і вечерю, і — на роботу. (Ст. Пепеляєв)
Панель від лампового приймача. Табір було радіофіковано про що говорять проводу на саморобних дерев’яних ізоляторах всередині житлових будинків.
Лампа. Ганчірка з мазутом.
В долині працювало вісім промивальних приладів. Змонтували їх швидко, тільки останній, восьмий, став діяти лише перед кінцем сезону. На розкритому полігоні бульдозер штовхав «піски» в глибокий бункер, звідти по транспортерної стрічці вони піднімалися до скрубберу — великою залізною обертається бочці з безліччю дірок і товстими штирями всередині для подрібнення надходить суміші із каміння, бруду, води і металу. Великі камені вилітали у відвал — наростаючу гірку вимитій гальки, а дрібні частки з потоком води, яку подавав насос, потрапляли в довгу похилу колодку, мощений колосниками, під якими лежали смуги сукна. Олов’яний камінь і пісок осідали на сукні, а земля і камінчики вилітали ззаду з колодки. Потім осіли шліхі збирали і знову промивали — видобуток каситериту відбувалася за схемою золотодобування, але, природно, за кількістю олова потрапляло незрівнянно більше. (П. Демант)
Телефонія з вишками.
«Дніпровський» не був новим місцем. Під час війни тут знаходився рудний ділянку копальні «Хета», розташованого на трасі в тридцяти кілометрах. Коли в сорок четвертому році олово для держави виявилося менш важливим, ніж золото, ділянка закрили, бараки скоро прийшли в непридатність, дороги позаростали травою і тільки в сорок дев’ятому гірничі виробки розконсервували і стали додатково розкривати полігони, щоб промивати олов’яний камінь на приладах. (П. Демант)
Крім росіян у таборі були, угорці, японці, естонці, литовці, фіни, греки, українці, гуцули, серби. Всі вчили російську мову в зоні.
Ночі тут майже немає. Сонце зайде і через кілька хвилин вже вилізе майже поруч, а комарі і мошка — щось жахливе. Поки п’єш чай або суп, в миску обов’язково залетить кілька штук. Видали накомарники — це мішки з сіткою спереду, що натягується на голову. Але вони мало допомагають. (Ст. Пепеляєв)
У зоні всі бараки старі, трохи по лагодили, але вже є санчастина, БУР. Бригада теслярів будує новий великий барак, їдальню і нові вишки навколо зони. На другий день мене вже вивели на роботу. Нас, трьох людей, бригадир поставив на шурф. Це яма, над нею воріт як на колодязях. Двоє працюють на комірі, витягують і розвантажують цебер — велике відро з товстого заліза (вона важить 60 кілограмів), третій внизу вантажить те, що підірвали. До обіду я працював на комірі, і ми повністю зачистили дно шурфу. Прийшли з обіду, а тут вже здійснили вибух — треба знову витягати. Я сам зголосився вантажити, сів на баддю і мене хлопці потихеньку спустили вниз метрів на 6-8. Навантажив камінням бадью, хлопці її підняли, а мені раптом стало погано, голова закрутилася, слабкість, лопата падає з рук. І я сів у баддю і дещо як крикнув: «Давай!» На щастя, вчасно зрозумів, що отруївся газами, що залишилися після вибуху в грунті, під камінням. Відпочивши на чистому колимському повітрі, сказав собі: «Більше не полізу!» Почав думати, як в умовах Крайньої Півночі, при різко обмеженому харчуванні і повній відсутності свободи вижити і залишитися людиною? Навіть в це найважче для мене голодний час (вже пройшло більше року постійного недоїдання) я був упевнений, що виживу, тільки треба добре вивчити обстановку, зважити свої можливості, продумати дії. Згадалися слова Конфуція: «У людини є три шляхи: роздуми, наслідування та досвід. Перший — найбільш благородний, але і важкий. Другий — легкий, а третій — гіркий».
Мені наслідувати нікому, досвіду — немає, значить, треба міркувати, сподіваючись тільки на себе. Вирішив тут же почати шукати людей, у яких можна отримати розумну пораду. Увечері зустрів молодого японця, знайомого по магаданської пересиланні. Він мені сказав, що працює слюсарем в бригаді механізаторів (в мехцехе), і що там набирають слюсарів — попереду багато роботи по споруді промприлад. Обіцяв поговорити про мене з бригадиром. (Ст. Пепеляєв)
В кінці літа «ПП» втеча трьох осіб з робочої зони. У відступ від закону, одного так і не повернули: ні живого, ні мертвого. Про другого я вже писав: привезли побитого в БУР, а потім — в штрафну бригаду. Бригадирствовал там Зінченко, який, кажуть, у німців був якимось катом. Але тут він погано кінчив. Його в одну прекрасну ніч зарізав молодий зек. І зробив це строго за табірним законам: спочатку розбудив, щоб знав за що, потім прикінчив і спокійно пішов на вахту здав ніж. Режим посилили, на вишках з’явились кулемети. Ходять всі нервові, злі. У деяких від безвиході з’явилися думки про самогубство. Мороз, сніг з вітром. Підходить до бригадирові отчаявщийся зек і просить: «Зроби добру справу, ось сокира — висівки мені пальці. Я сам не можу, не вистачає мужності, а ти, я бачу, зможеш. Я скажу, що сам». Показує зняту з себе сорочку, щоб потім зав’язати руку. Бригадир трохи подумав і каже: «Клади руку на колоду і відвернися». Той відвернувся, закрив очі. Бригадир повернув сокиру і обухом ударив по двом пальцям, загорнув руку бідолахи в ганчірку і відправив у зону. Там він пролежав у стаціонарі пару днів і днів 10 «кантовался» в зоні, подправился і дякував бригадира за хитрість, за те, що зберіг руку. (Ст. Пепеляєв)
Кабіна ЗІС-5
у залі компресорної, в якій встановлено два старих танкових мотора і американський пересувний компресор, зібралася юрба — зеки і вільні підривники. Підходжу — спиною до стіни стоїть невисокий кремезний старий. Лоб у нього в крові, ніс розбитий. Старий загрозливо розмахує коротким ломом. Троє механізаторів в замаслених спецівках—обслуга компресора—марно намагаються підібратися до нього…. (П. Демант)
Солдатська лазня.
Санчастину переповнена, почастішали травми на роботі — кому брила придавила ногу, хто потрапив під вибух, а скоро і перший небіжчик — веселий Петро Голубєв, який так сподівався скоро побачити свою сім’ю. Помер від жовтяниці, тому що не було ліки і достатньо цукру. Його відвезли на машині (звичайно, самоскиді) за восьмий прилад, там він став правофланговим, за ним згодом виросло ціле кладовище — на кожній могилі кількість з номером. «Клеопатра» (гол. лікар) цілодобово не виходила з санчастини, але і вона була безсила — ліків для «зрадників батьківщини» не давали! (П. Демант)
Могил не так вже й багато, близько 70… за п’ять років з 1000 чол. Смертність була від нещасних випадків або швидкоплинної хвороби.
В сотню кроків від контори, теж на косогорі, біліло нова будівля компресорної, за нею стояв великий бункер, який зсипали руду з шостої, найбагатшою штольні. Там автодорога повертала за сопку на другу ділянку, де руду спускали по бремсбергу— вагонетками. Біля бункера перебувала добре помітна яма, нам ставало трохи не по собі, коли ми проходили мимо: це був вихід п’ятої штольні, яка обвалилася в квітні 1944 року, поховавши цілу бригаду, за переказами, близько тридцяти ув’язнених. (П. Демант)
перший рік на копальні пройшов бурхливо і був сповнений несподіванок. Геологи часто потрапляли в халепу з прогнозами, величезні полігони не завжди виправдовували надії, зате випадково люди іноді натикалися на неймовірно багаті місця. Вільнонаймані нишпорили по полігонів і часто приносили касситеритовые самородки вагою в десятки кілограмів, за них добре платили. Один раз на транспортерну стрічку приладу потрапила пятипудовая брила. Зек, який прийняв її за простий камінь і марно намагався зіштовхнути, зупинив стрічку. Несподівано поруч опинився Грек, він відвіз знахідку на самоскиді, пообіцявши бригадирові:
— Я вас, хлопці, не ображу!
Незабаром на приладі з’явився Хачатурян і вилаяв бригаду на чому світ стоїть:
— Ідіоти, такий шматок віддали! Я б тиждень вас без норми годував, та ще курива привіз…
Енергію відключили, хлопці сиділи на транспортері і по черзі курили зібрану з недопалків самокрутку.
— Не могли інакше, громадянин начальник, — сказав бригадир (П. Демант)
Це та сама компресорна на косогорі.
Колеса від англійських лафетів. Безкамерка, каучук, дуже важка.
Шкода, що я не запам’ятав прізвища багатьох цікавих людей, з ким перебував у таборі. Навіть прізвище начальника табору не пам’ятаю. Тільки його прізвисько — «Буквально». Запам’яталося тому, що він де треба і не треба вставляв в розмові це слово. А запам’ятався він ще й тому, що дійсно дбав про побут в’язнів у таборі. При ньому побудували гарні бараки без загальних нар, а з окремими, на 4 людини; також простору лазню-пральню, кухню, їдальню. Самодіяльність при ньому розцвіла — майже щодня кіно, іноді концерти, духовий оркестр. Все це трохи відволікало нас від страшної дійсності. Біля виходу з табору на великому стенді з назвою «Коли цьому буде кінець?» повідомлялося про різні недоліки в роботі табору, і я, пам’ятаю, кожен раз, проходячи повз, цілком законно, голосно говорив: «Коли ж цьому буде край?» (Ст. Пепеляєв)
Житловий барак у вільній частині табору, гуртожиток. Багато окремих кімнат з гачками зсередини, радіо і електрика.
Ліхтар зроблений з консервних банок.
Перед закриттям, згадує колишній дніпровець
Прийшов березень 1953 року. Траурний всесоюзний гудок застав мене на роботі. Я вийшов з приміщення, зняв шапку й молився Богу, дякував за порятунок Батьківщини від тирана. Кажуть, що хтось переживав, плакав. У нас такого не було, я не бачив. Якщо до смерті Сталіна карали тих, у кого відірвався номер, то тепер стало навпаки — у кого не зняті номери, тих не пускали до табору з роботи.
Почалися зміни. Зняли решітки з вікон, вночі не стали замикати бараки: ходи по зоні куди хочеш. В їдальні хліб стали давати без норми, скільки на столах нарізано — стільки й бери. Там же поставили велику бочку з червоною рибою — кетою, кухня почала випікати пончики (за гроші), в ларьку з’явилися вершкове масло, цукор. Начальник режиму (естонці називали його «начальником притиску») ходить по зоні — посміхається, йому, напевно, робити нема чого, нема за що карати. Деякі зеки з 58-ю статтею з видимим задоволенням стали вживати блатний жаргон, вставляючи в розмову слова «чорнуха», «параша», «вертухай», «попка»…
Пішла чутка, що наш табір будуть консервувати, закривати. І, справді, незабаром почалося скорочення виробництва, а потім — за невеликим списками — етапи. Багато наших, і я в тому числі, потрапили в Челбанью. Це зовсім близько від великого центру — Сусумана. (Ст. Пепеляєв)
Звідси
