Працювала я менеджером в інет-клубі в центрі міста. Мабуть, саме з цією нехитрою причини він вважався в той час гламурним і пафосним. За весь час довелося надивитися на «золоту молодь» і всіх, хто хотів здаватися такою.
В ообщем, прийшло до нас одного разу модне донезмоги диво невизначеної статі (жіночий інстинкт підказав, що це все-таки місцями хлопчик) з собачкою породи «кишенькова безглуздість» у синьому костюмчику. Погладжуючи це глазастое вечнотрясущееся створення, диво заявило: «Мені півгодини-а-а… і швидше!» — і недбало кинула на стійку полтинник. Мій касир (мене охопила гордість за рідний заклад) все так само недбало парирував: «Молодий чоловіче, у нас зі своєю їжею не можна!»
Таких очей у клієнта я давно не бачила.