Мене задовбали подруга, яка систематично дзвонить мені і скаржиться на життя. На те, що вона в декреті, а чоловік мало заробляє.
Я тобі тисячу разів говорила, що однорічному дитині не обов’язково купувати стільки взуття і одягу, причому в дорогих магазинах. Що через пару місяців все це стане малим і непотрібним. Стільки ж разів я тобі говорила, що не треба витрачати добру половину довгоочікуваної чоловікової зарплати на обов’язкову шістсот п’ятдесяту за рахунком блузку і двісті двадцяте за рахунком золоте кільце — ти зараз не в тому становищі. Почекай, через півроку ти вийдеш на роботу, і всі потихеньку налагодиться. Чому ти не хочеш на час затягнути пояс тугіше? Це ж не назавжди.
Ти дзвониш мені посеред ночі і півгодини плачеш, що вже сто років не була в солярії. Мила, ну який солярій?! Це що — предмет першої необхідності? Ти хвастаешься мені новою тушшю за три тисячі рублів, а через кілька днів знову дзвониш і плачеш, що ви ось вже тиждень сидите на одній гречці. Ну що за таке неопреодолимое бажання жити не за коштами? Ти ж доросла жінка і знаєш, що в житті бувають різні періоди. Чому ти продовжуєш будувати з себе маленьку примхливу дівчинку?
Все б нічого, я не хочу вважати твої гроші, і все це, по суті, не моя справа, якщо б не твої постійні дзвінки. І ти чогось чекаєш від мене якихось порад, якихось слів… Але варто мені сказати тобі, що треба економити, ти визжишь, що не звикла до цього і сама думка про економію тобі противна. Чого ж ти хочеш від мене?
