Колись давно, років 20 тому, я мала нещастя вчитися у школі для слабозорих. І, як правило, діти після закінчення школи йшли або в масажисти, або музиканти, або на якусь гуманітарну професію.
А мені були цікаві математика і комп’ютери. І до зубовного скреготу дістали педагоги, свято впевнені, що я збираюся стати перекладачем (з англійською у мене завжди було добре).
Не розумію тему, прошу вчительку пояснити.
— А навіщо? Я тобі в чверті і так чотири поставлю.
— Я просто тему не зрозуміла, що хочу її зрозуміти.
— Так я ж тобі кажу — чотири і так поставлю.
— Я не про чотири, я хочу розібратися в темі…
— Так ти вже написала контрольну? Ну все, четвірка тобі гарантована…
А потім раптом в дев’ятому класі трапилися «діалоги про профорієнтації». І не знаю, хто смикнув мене за язик, але я сказала, що хочу бути математиком або програмістом.
— А! Математиком! Це в педагогічний, щоб вчителем? Діточок любиш? Так іди на психолога!
До речі, тоді було дуже популярно «йти на психолога». Або «на юриста». А мені не хотілося йти на психолога. Мені дітлахи були абсолютно нецікаві, як не приваблювала педагогічна діяльність. Я хотіла бути інженером, програмістом, возитися з залізом і комп’ютерами.
І я нічого не могла вдіяти з вчителями, які вперто не хотіли бачити мій інтерес до цифр, формул і програмами, а весело і завзято визначали мене допомагати в молодших класах, адже дівчинка «майбутній психолог, а то і педагог!», дізнавалися умови навчання і надходження в місцевому педучилище «для майбутніх психологів», журилися, коли виявлялося, що там навчають тільки вчителів початкових класів або вихователів: «на Жаль, психолога, як ти хотіла, там немає».
Та нічого не допомагало. Ніякі спроби донести свою думку до впертих педагогів не мали успіху. Довелося після 9-го класу забирати документи і йти у вечірню школу. Там хоч ніхто не задавав питання: «А ким ти хочеш стати, коли закінчиш школу? Математиком? А, тобто психологом!»
Все було добре. Через три роки я успішно вступила на прикладну математику, через шість років закінчила. І раптом зі мною зв’язалася вчителька з колишньої школи.
— Слухай, тут у нас хлопчик, як і ти, хоче вступати на математика або програміста. Підкажи, а в якому ти коледжі вчилася?
— Я в університеті вчилася. У політехнічному.
— А! Політехнічний, політехнічний… це який на вулиці Н.
— Ні, на вулиці П.
— А який там коледж? Політехнічний ж на вулиці Н.
— Я ще раз кажу — я не вчилася в політехнічному коледжі, я вчилася в університеті. В інституті, якщо так зрозуміліше. Я після 9-го класу пішла у вечірню школу, а потім, після отримання повної середньої освіти, пішла в інститут. Вища освіта.
— Ага… зрозуміло… а скільки там років після 9-го класу треба вчитися?
— Тамара Петрівна, ще раз кажу — це університет, інститут, вища освіта. Там не беруть після 9-го класу. Я пішла після 11-го.
— Ну, після 11-го ж на один рік менше повинно бути, правильно?
— Ви мене чуєте чи ні? Це не коледж, це інститут. Я отримала вищу освіту після 11-го класу. Після 9-го я вчилася у вечірній школі три роки.
— Чую-чую, звичайно! Добре… А підкажи ще, ось ти стала вчителькою, а інші спеціальності там є? Наприклад, секретар або перукар?
Я не витримала і кинула трубку. І адже такі люди свято переконані, що вони педагоги…