Можна я теж додам в загальну скарбничку? Моя категорія задолбателей не читає цей сайт, звичайно ж — найчастіше в силу віку.
Автобус, відносний міжмісто (з обласного центру в дачне селище, в якому розташовані не стільки дачі, скільки цілком собі котеджі). Їхати з півгодини; до речі, приблизно стільки ж — з центру міста до району, в якому я живу. Автобус ходить за розкладом, комфортабельні крісла, все чудово. Якщо б не вони. Пенсіонери.
Я все розумію — це найчастіше самотні люди. Майже напевно спілкування з родичами обмежено, так і знайомих не так багато. Але це не означає, що можна присідати на вуха випадковому попутникові!
Починається все з невинного запитання: «Це точно автобус номер такий-то?» Жертва, відповівши, негайно визнається вдячним слухачем, і на неї вивалюється тонна абсолютно непотрібної інформації. В цей раз вербальний агресор розповідав автобіографію. В подробицях. Гаразд би розповідав — так ще, називаючи населений пункт, уточнював у мимовільній слухачки (обидва сиділи за моєю спиною), вона знає таке місто/село.
Ці ж пасатижі! Мені їхати з півгодини. З донькою. Я, звичайно, дала їй пігулку від заколисування, але все одно можуть бути різні несподіванки. Можна я не буду відволікатися на цей ось бубнеж? Та й бідній дівчинці, що не пощастило опинитися на сусідньому сидінні, теж не в кайф вислуховувати цей словесний понос. Вона, може, книжку почитати хотіла, послухати музику та просто подрімати! А скажеш: «Мені це нецікаво, вибачте» — так выслушаешь ще купу всякого-різного, але вже персонально про себе.
Як, як пояснити людям, що випадковий попутник може зовсім не жадати спілкування?