Трапилося мені опинитися в лікарні: планова операція, нічого сверхсерьезного. Напередодні госпіталізації багато нервів з’їли аналізи і походи по лікарях. Рідня навперебій з’ясовувала, коли ж там прийомні години, щоб мене провідувати. Я відмахувалася: на все про все — чотири дні та додому, що тут ходити?
У перший же день, здавши речі в гардероб і одягнув піжаму, дізнаюся, що потрібні предмети гігієни, про які мене не попередили при вступі, і деякі дрібниці, про які я сама, балда така, не подумала, але без них тут буде дуже і дуже сумно.
Дзвонить мама.
— Уявляєш, — кажу я їй, — не взяла тут дещо…
— Ну там десь магазинчик на території є піди туди. Я ж не потащусь заради такої нісенітниці!
Моє зручність — це дурниця, Екшн сно. Півтори зупинки — інший край світу, ага.
Дзвоню тітки.
— Пам’ятаєш, там магазинчик був? Ти піди туди…
Як можу, бадьоро прощаюся, кладу трубку, повільно видихаю.
Дивлячись на моє перекошене обличчя, сусідка по палаті пропонує поділитися своїми речами, взяла з запасом.
Хрін з вами, маренні на пошуки магазинчика, закуповуюсь всім необхідним (благо взяла готівку), повертаюся в палату.
На телефоні знову мама.
— Ну що, все знайшла?
А якщо не все, ти приїдеш і привезеш, так?
— Ти що, не хочеш зі мною розмовляти?
Вже не хочу. Ви подзвонили мені «для галочки», заспокоїли свою совість, на сьогодні вистачить. На біса вам були потрібні години відвідувань, якщо коли Екшн шло до справи, ви відсилаєте мене з моїми потребами в ж… у магазинчик? Проблема ж не тільки в цьому списку, завтра операція, мені страшно, мені хотілося з кимось поговорити вживу, а не по телефону, а ви!
Приходить SMS від родички чоловіка, вона запитує, як я влаштувалася. Відповідаю, що все добре, от тільки забула дещо взяти, але тут є магазинчик. Через хвилину від неї повідомлення: «Що потрібно привезти?»
Ось як так, а?
Увечері медсестра, оглянувши мою заплакану фізіономію, принесла мені таблетку заспокійливого.
