Я більше не хочу тут. Я хочу туди, де зірки і море, і багаття на пляжі, і гітара, і хтось грає «Машину часу». І пахне смаженими мідіями, і дівчина навпроти закохано дивиться. І я вже знаю, що буде цієї ночі…
Я більше не хочу тут. Я хочу туди, де зірки і море, і багаття на пляжі, і гітара, і хтось грає «Машину часу». І пахне смаженими мідіями, і дівчина навпроти закохано дивиться. І я вже знаю, що буде цієї ночі…
А тут я нічого не знаю. Тут бігають менеджери, все однаково пов’язаних шаликах, і діти гір з однаково злісними особами. Тут неонові ночі, від яких болить голова, а дівчата дивляться тільки у свої телефони. Тут вбивають за подряпину на машині і б’ють по обличчю за випадковий поштовх. Тут шумно і брудно, тут несмачне морозиво, літня втомлена дружина і старий я.
А там, куди я хочу, там всі молоді, і дружина, і я, а мої друзі дивляться на нас і сміються. Там за рубль нам наливали банку сухого вина, і ми йшли на пляж, де валялися дерев’яні лежаки. Ми їх розкладали, як нам зручно, сідали, і знову гітара, тільки тепер вже Антонов, «Море, море…», і пили вино з банки, і зірки падали нам прямо в долоні. А неподалік стояли прикордонники і заздрили. Ми, звичайно, їм пропонували випити, але вони збентежено махали руками і йшли, брязкаючи чимось металевим.
Тут такого вина немає. Може, воно і є, але його ніхто не п’є. Я давно вже не бачив, щоб хто-небудь пив дешеве вино зі скляної банки і слухав Антонова. Можна, звичайно, схожого вина купити, але з ким ти його будеш пити? І Антонова скачати можна, але з ким ти його будеш слухати? Зі своїми дітьми? Вони, почувши «Море, море…», розуміюче посміхнуться, нічого не зрозумівши, а ті, хто зрозумів би, тих уже немає. Поїхали, спилися, померли або стали іншими і не хочуть пам’ятати багаття на пляжі з дерев’яними лежаками. Вони і мене пам’ятати не хочуть, тому що я це спогади, а спогади відволікають від бізнесу.
Там у нас теж був бізнес. Джинси, сигарети, касети… Бізнес в стилі «лайт», як сказали б зараз. Але моря було більше. І щастя більше. Продали джинси, які чийсь батько привіз з Югославії, вина взяли, портвейну по два двадцять, дівчат покликали… О, які у нас були дівчата! Голдік, Крокви, Браун, Чарочка, Дуренок… Крокви недавно померла від горілки, Чарочка з десятого поверху полетіла під наркотою, Браун в Німеччині, високоповажна бюргерша… Ще була Відрада, Отрадушка, п’ятий розмір, добра і ласкава. Нікого не пропустила, з усіма переспала. Потім заміж вийшла за бандита, ще в ті роки, і зникла. Можна, звичайно, в Фейсбуці чи в «Однокласниках» пошукати, але сенсу немає. Все одно не відповість. Не кожен хоче повертатися в минуле, як я. У мене-то все світле там…
Ні, ми не були ангелами. Ангели жили серед нас, оберігали і іноді в когось з нас вселялися. І тоді той, у кого вселився ангел, купував духи і їхав до мами. І йшов з мамою по магазинах, і займав чергу до прилавка, поки мама стояла в касу. І вечеряв з батьками, а потім дивився з батьком «Футбольное обозрение». Може, наші мами досі живі, тому що в нас часто вселялися ангели?
А тут ангелів немає. Які тут ангели, у них крила, а так і не проштовхнутися, їм крила топтатимуть або відірвуть. Ангели ще співати люблять, по-своєму, по-по-янгольському, а де тут поспіваєш, якщо шум скрізь і ор? Так що ангели зникли і з’являються, тільки якщо біда, щоб забрати когось до себе за небо. Вони часто з’являються, бід багато, то горить, то вибухає, то падає… Але жити тут вони вже не можуть. Тут ангелам боляче. Та й серед кого їм жити? Серед менеджерів?
А там, куди я хочу, навіть слова такого не було. Ні, ми всі вчилися, працювали, щось робили… Хто двірником прилаштовувався, хто квасом торгував, хто на «вечірньому» вчився раз в тиждень, а вдень сніг з дахів скидав… Але якщо компанія загуляти збиралася і квартира була у кого-то вільна, то всі, всі справи побоку. І які були загули! Тижневі, двотижневі… Гроші скінчились – посуд йшли здавати, а це рублів десять-п’ятнадцять… І за нової – портвешок, шипучий «Салют» дівчаткам, нічні Сокільники… І в кіно встигали сходити, і на концерти якісь… А гроші могли підрахувати, дозанять десь і на морі знову ж поїхати. Просто, у середу після обіду, у плацкарті. І хтось один «зайцем» нагорі ховався. Це потім вже – проблеми в інституті, неприємності на роботі… А батькам отзванивались, мам-тат, я в одного, ми займаємося… Хоча батьки всі розуміли – дзвінок був міжміський. Якщо хто пам’ятає, звичайно, що таке міжміський дзвінок…
А тут спробуй загуляй хоч на два дні. Або зайди вночі в Сокільники. Або подзвони дружині і скажи, що ти на морі в середу після обіду з компанією їдеш, мовляв, приєднуйся… Таке почуєш… А там вона з тобою з задоволенням їздила. З двадцятьма карбованцями. І з посмішкою, і з закоханими очима, і в тій сукні, в якому… Пам’ятаєш?
А ще там був буфет на станції з смачними пампухами, і немита черешня, і сонце падало в морі десь за будиночками, і дівчина, яка майбутня дружина вранці прокидалася вражена… Де зараз ця дівчина? Тут, гримить чимось на кухні і руки в борошні про фартух витирає… А я хочу, щоб вона була там, зі мною, і в море вмивалася з голими грудьми, худа, засмагла і з довгими-довгими ногами… Але її звідси туди не затягнеш…
Та й що мені, сьогоднішнього, там робити? З засміченими мізками, втомленому від усього – від людей, від вічних кредитів, від ненависної роботи, від непотрібних знань… Непотрібні знання це все, що нажив, на що витратив життя, яка так добре починалося… Або вона ще не починалася? Може, я все ще стою в передпокої, а життя, вона там, в кімнатах? Я знаю багатьох людей, які так і простояли всю життя в передпокої… А я зараз зайду і… Смішно… Я давно пройшов всі кімнати, я давно заспівав всі пісні, я мало мовчав і багато говорив, я любив і не любив, я плакав і сміявся, я брехав і не брехав, і я знову підходжу до вхідних дверей, тільки вже із зворотного боку… І я знаю, що буде за нею. Я знаю, що веселощі закінчується сльозами, пиятика – похміллям, кохання – ненавистю, а життя – смертю.
А ці хлопці – молоді, гарні, веселі, безтурботні — не знають. Небесні долоні лежать у них на потилицях. І не треба їм заважати і вчити їх не треба. І всі мої знання нічого не змінять… Вони там нікому не потрібні, мої знання. І я сьогодні там нікому не потрібен. Чуєте, як хвилі накочують на берег? Як шарудить галька? Краще цього звуку в нашому житті нічого не буде…
Я вже багатьох з них поховав, ось з цих, які співають на пляжі Антонова, «Море, море, світ бездонний…»…
Нехай співають. І нехай я співаю серед них. Але не сьогоднішній, а той…
Не треба повертатися в свою молодість. Треба її, посміхаючись, згадувати.
Ось тільки згадувати вже не з ким… І посміхатися я давно розучився…
Слухай, бармен… А налий-но мені стаканчик моря! Того, коктебельського, літа вісімдесят четвертого року… Скільки тобі років? Двадцять? Я постараюся не заздрити… «Море, море, світ бездонний, пінний шелест прибережних хвиль…»…
