Дорогий мій чоловік, ти мене задовбав, і я себе задовбали.
Ти чекав 10 років, щоб зробити пропозицію, але не давав мені піти і будувати своє життя. Коли я намагалася піти, ти телефонував мені, приходив до мене додому, стояв під вікнами, зустрічав мене після роботи, універу і всього чого завгодно. Всі жаліли тебе, але не мене, адже у тебе такі сумні очі і ти такий добрий чоловік. І не п’єш, і не б’єш. Та й взагалі я на твоєму тлі просто стерво. Адже «такий гарний хлопчик, а ти ніс повернеш».
Коли я відмовилася виходити за тебе заміж, т. к. після 10 років це вже просто смішно, ти знову став мучити мене. Я погодилася. Ти перетворився на зразкового чоловіка. Театри, подорожі, кава в ліжко, прикраси. А також листування з пергидрольными дівками, незрозумілі дзвінки та SMS по ночах, вранці і вихідним. Але такі сумні очі і жалю, жалю. А я знову стерво, врп і роблю ніс. До речі, чим більше провини і жалю, тим більше подарунків-квіточок і принесеного каву в ліжко. Така «непомітна» компенсація.
І я часто вірила, що це любов, а не самообман. Я списувала твої «секретики» на те, що:
- це колега;
- вона сама тобі перша відправила котика, а ти просто відповів;
- це дзвінок по роботі;
- в 8 ранку тобі написав банк, який завжди поруч (що, правда банк, так?).
Знаєш що, я ж теж не молоді. Поки я працюю (і в прямому сенсі теж — тобто впахиваю на роботі як мужик) над нашим спільним майбутнім і іпотечної хатою, дохнуть мої яйцеклітини і самоповагу.
Загалом, ти — власник, та ти задовбав. І я задовбали, адже все це бачу, але вірю твоїм словам. І друзі-родичі задовбали. Раз вам так подобається мій прекрасний чоловік, живіть з ним самі і дивіться в його сумні очі. А я задовбали!
