Мене задовбали дизайнери крісел для міжміських автобусів. Я не знаю, чим керувалися ці дивні люди, але явно не людяністю. Крісло повинне бути таким, щоб людині, вимушеного знаходитися в дорозі в сидячому положенні від кількох годин до кількох десятків, було зручно сидіти, дивитися у вікно на пропливає повз пейзаж, читати книжку і, звичайно ж, спати. Це так по логіці має бути. Реальність далека від ідеалу.
На вигляд крісло створено наче з урахуванням анатомічних особливостей людського спини: високе, із затишною виїмкою під лопатки і плечі і акуратним валиком під втомлену голову. В такому кріслі, повинно бути, дуже комфортно їхати, розслабившись і злегка відкинувшись назад. Сідаєш і розумієш, що крісло швидше спроектовано під велетнів або, в крайньому випадку, під переростків-мутантів, бо як ні сядь — голова провалюється в цей нещасливий вигин для спини, закидається назад, і напружена шия починає боліти вже буквально через півгодини. Сидіти можливо, тільки придвинувшись куприком впритул до спинки і випроставшись, як вартовий на головній площі країни. При цьому голову доводиться висувати вперед, від чого мимоволі починаєш відчувати себе якимось голубом. Спати в такому катівні кріслі можливо, виключно підклавши під голову шарф, светр та куртку. Отрубиться, поникнув головою, теж не вийде, так як крісло не пряме, а нахилена назад. Картину доповнюють власні коліна, наполегливо масажують крісло сусіда спереду, і сам сусід, якому раптом закортіло опустити спинку, тепер фактично упирається в обличчя. Коротше кажучи, задоволення ще те.
Всім перерахованим вище грішать абсолютно всі виробники — хтось більшою, хтось меншою мірою. Після п’ятигодинної нічної поїздки в новосибірський аеропорт мені, злому і не спав, хотілося знайти кожного з цих обдарованих конструкторів і жорстоко катувати їх: відправити на власному дітище в Казахстан, наприклад, щоб помучилися і відчули. У «пазике» їхати і то зручніше, чесне слово: голову на вікно поклав — і спиш. А тут не вийде, тому що віконний бордюрчик не дає. Тьху!
