… -А мій знову в п’ятницю на бровах приповз. Митрофанівна сумно зітхнула, суворо зрушила брови і продовжила: -І адже, скотина, кожну п’ятницю напивається. А в суботу всю комору обшукає. Сушить його. Розсіл шукає. І чого моя Ірка, за нього тримається? Ні хорошої зарплати, ні машини. Нічого за душею немає. Живе як тарган паршивий, так і у вус не свище. Добре хоч дітей ще не наплодили.
-Так, ладно тобі, Митрофанівна. Гріх ще скаржитися. Ось кому не пощастило так, це моєї Одарки. Вона чоловіка свого раз в тиждень бачить. Усе в роз’їздах, так відрядженнях. Знаю я, що у нього за відрядження! Мабуть, по бабам сновигає. Он, вчора приїхав, тхне від нього духами за версту, а Дарина – дура, на шиї у нього зависла й щебече-щебече! Тьху! Противно! Що не кажи, а подрібнював мужик. Не те, що в наш час. Ех, дівоньки, ось адже не було раніше такого!
-Та було Настя, завжди було. Тільки з роками забувається. Катерина Сергіївна поправила сиву пасмо, разгладила невидиму складки на спідниці і по-дитячому посміхнулась подружкам. – Ось, Митрофанівна свого зятя лає, а сама забула, як її Петро кожні вихідні за комір заливав? А Митрофанівна?
-Ти мого Петра не чіпай! Святий чоловік був! Стулила губи старенька і для більшої надійності погрозила пальцем. – Мою зятьку до нього ще ого-го! Петро в його віці вже у майстрів був. Жигулі купив. А цей? На будинок збирає. Бачите, як погано йому зі мною живеться. А я що? Я йому і борщику і вареників. А все не бажана. Знай, твердить своє: «Будинок побудую, сина вирощу!»
-А твій то що? Настя співчутливо глянула на Катерину Сергіївну. Колишню вчительку, а тепер, ось уже п’ять років, як пенсіонерку.
-А що мій? Мій як завжди. Знай собі лежить, у стелю дивиться. Нічого робити не хоче. Ледар. Гаразд, дівоньки, піду я. – Катерина Сергіївна піднялася з старою лавочки, підхопила два пакету і повільно пішла до під’їзду.
Увійшла в свою квартиру, скривилася від запаху. Кинула пакети в кут, заглянула в кімнату, подивилася на лежачого на дивані зятя.
— Що синку? Скучив? Зараз я тебе погодую. Бульйончик зварю. Ось курку купила. Свіжа. З ринку. Домашня. Тобі треба корисно харчуватися. Ти як себе почуваєш? — жінка підійшла до чоловіка, пальцями обмацала лоб. Перевернув його на бік. –Я ось думаю, може телевізор на стіну повісити? Щоб тобі краще видно було. Тільки там одну дурницю показують. Так, давай зробимо зарядку. Спочатку руки, потім ноги… Не лентяйничай. Ну, чого плачеш? Чого? Не треба, синку не треба. Ти у мене ще забігаєш. Ще всім покажеш. Який у мене зять хороший.
Катерина Сергіївна замовкла. Кинула швидкий погляд на фотографію. Треба її прибрати з кімнати, та все рука не піднімалася. Після тієї аварії, ця картинка на стіні єдине, що про дочки нагадувало. Та ось ще, зять. Каліка паралізований. Лікарі сказали не жилець. Овоч. А вона не здавалася.
— Ну, синку, руку підніми ліву. Молодець. А тепер праву. Умничка. Всі зятьок відпочивай. А я приготую поїсти.
Катерина Сергіївна вийшла в кухню. Важко опустилася на стілець і тихо заплакала. Злодійкувато озирнулася, швидко витерла сльози. Треба готувати вечерю. Треба зятя на ноги піднімати, а не сльози над долею лити…
